субота, 21 липня 2012 р.

Родина для кожної дитини

- Алло, це бюро знахідок? - Запитав дитячий голосок.
- Так, малюк. Ти щось загубив?
- Я маму втратив. Вона не у вас?
- А яка вона твоя мама?
- Вона красива і добра. І ще вона дуже любить кішок.
- Так, саме вчора ми знайшли одну маму, може бути це твоя. Ти звідки дзвониш?
- З дитячого будинку № 3.
- Добре, ми відправимо твою маму до тебе в дитячий будинок. Чекай.
Вона увійшла в його кімнату, найкрасивіша і добра, а в руках у неї була справжня жива кішка.
- Мама! - Закричав малюк і кинувся до неї. Він обійняв її з такою силою, що його пальчики побіліли. - Мамочко моя!


***************

... Артем прокинувся від свого власного крику. Такі сни снилися йому практично щоночі. Він засунув руку під подушку і дістав звідти фотографію дівчини. Цю фотографію він знайшов рік тому на вулиці під час прогулянки. Тепер він завжди зберігав її у себе під подушкою і вірив, що це його мама. У темряві Артем довго вдивлявся в її гарне обличчя і непомітно для себе заснув ...

Вранці завідуюча дитячим будинком, Ангеліна Іванівна, як завжди обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і погладити кожного малюка по голові. На підлозі біля ліжечка Артема вона побачила фотографію, яка вночі випала з його рук. Піднявши її, Ангеліна Іванівна запитала хлопчика:

- Артеме, звідки в тебе ця фотографія?
- Знайшов на вулиці.
- А хто це?
- Моя мама, - посміхнувся малюк і додав, - вона дуже гарна, добра і любить котів.

Завідуюча одразу впізнала цю дівчину. Перший раз вона приходила до дитячого будинку в минулому році з групою волонтерів. Напевно тоді і загубила тут свою фотографію. З тих пір ця дівчина часто оббивала пороги різних установ в надії домогтися дозволу на усиновлення дитини. Але, на думку місцевих бюрократів, у неї був один суттєвий недолік: вона була незаміжня.

- Ну що ж, - промовила Ангеліна Іванівна, - раз вона твоя мама, то це повністю міняє справу.

Увійшовши до себе в кабінет, вона сіла за стіл і стала чекати. Через півгодини пролунав боязкий стукіт у двері:

- Можна до Вас, Ангеліна Іванівна? - І в дверях з'явилася та сама дівчина з фотографії.
- Так, заходьте, Аліночка.

Дівчина зайшла в кабінет і поклала перед завідуючої товстелезну папку з документами.

- Ось, - сказала вона, - Я все зібрала.
- Добре, Аліночка. Я повинна задати ще кілька питань, так годиться, розумієш ... Ти усвідомлюєш, яку відповідальність на себе береш? Адже, дитина - це не дві години погратися, це на все життя.
- Я все розумію, - видихнула Аліна, - просто я не можу спокійно жити, знаючи, що комусь дуже потрібна.
- Добре, - погодилася завідуюча, - коли ти хочеш подивитися дітей?
- Я не буду на них дивитися, я візьму будь-яку дитину, яку запропонуйте, - сказала Аліна, дивлячись завідуючої прямо в очі.

Ангеліна Іванівна здивовано підняла брови.

- Розумієте, - плутано почала пояснювати Аліна, - адже справжні батьки не вибирають собі дитину ... вони не знають заздалегідь якою вона народиться ... красивою чи негарною, здоровою чи хворою ... Вони люблять її такою якою вона є. Я теж хочу бути справжньою мамою.
- Вперше зустрічаю такого усиновителя, - посміхнулася Ангеліна Іванівна, - втім, я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Його звуть Артем, йому 5 років, рідна мати відмовилася від нього ще в пологовому будинку. Зараз приведу його, якщо ви готові.
- Так, я готова, - твердим голосом сказала Аліна, - покажіть мені мого сина.

Завідуюча пішла і через 5 хвилин повернулася, тримаючи за руку маленького хлопчика.

- Артемочка, - почала Ангеліна Іванівна, - познайомся це ...
- Мама! - Закричав Артем. Він кинувся до Аліни і вчепився в неї так, що його пальчики побіліли. - Мамочко моя!

Аліна гладила його по крихітній спинці і шепотіла:

- Синку, синку ... я з тобою ...

Вона підняла очі на завідуючу і запитала:

- Коли я зможу забрати сина?
- Зазвичай батьки і діти поступово звикають один до одного, спочатку тут спілкуються, потім на вихідні забирають, а потім назовсім, якщо все в порядку.
- Я відразу заберу Артема, - твердо сказала Аліна.
- Гаразд, - махнула рукою завідувачка, - завтра все одно вихідні, можете взяти, а в понеділок прийдете, і оформимо всі документи як належить.

Артем був просто щасливий. Він тримав свою маму за руку і боявся відпустити її навіть на секунду. Навколо метушилися вихователі, нянечки ... одні збирали його речі, інші просто стояли осторонь і витирали очі хустинками.

- Артеме, до побачення. Приходь до нас у гості, - попрощалася з ним Ангеліна Іванівна.
- До побачення, прийду, - відповів Артем.

Коли вони з усіма попрощалися і вийшли на вулицю, він, нарешті, зважився поставити своїй новій мамі найголовніше питання:

- Мама ... а ти кішок любиш?
- Обожнюю, у мене їх удома аж дві, - засміялася Аліна, ніжно стискаючи в своїй руці крихітну долоньку.

Артем щасливо посміхнувся і пішов до себе додому.

ЮНІСЕФ пропагує ефективну сімейну політику та послуги у підтримку родин. Розлученням дітей та їхніх сімей потрібно покласти край. Найбільша потреба України на сьогодні – це запровадження ефективного механізму соціального захисту з метою попередження будь-яких потенційних соціальних ризиків для найбільш уразливих категорій дітей і сімей. Профілактика – це економічно виправданий підхід, що гарантує найкраще забезпечення сім’ї і дітей.

Немає коментарів:

Дописати коментар